Смутна оселя!.. В веселій країні,

В горах зелених, в розкішній долині

Місця веселого ти не знайшов,

Смутний співець! умирать в самотині

В смутну оселю прийшов.

Звідси не видно ні моря ясного,

Гомону з міста не чутно гучного,

З бору соснового шум тут іде;

Гори лунають од вітру буйного,

Часом де дзвін загуде…

Стали в саду кипариси стіною

Оберігати в оселі спокою,

Лаври – неначе зсушила журба,

Тихо, журливо кива головою,

Віттям плакучим верба.

Все тут журливе кругом сеї хати, –

Та найсмутніші отії кімнати,

Де безталанний поет умирав:

Все тут забрали, що можна забрати, –

Смутку ж ніхто не забрав.

Вікна тьмянії, мов очі слабого,

В хаті порожній самотньо, убого,

Висить свічадо на голій стіні,

Млою повите, – дивитись на нього

Сумно здавалось мені…

Тута остатні «огні догоріли»,

Тута остатні «квітки облетіли»,

Тільки зосталася муза одна,

Що не лишила співця до могили,

Тута витає сумна.

Тіло поета в далекій чужині, –

Там, у тій самій холодній країні,

Серце на смерть отруїли його!

Смутная муза літа в самотині,

Кличе поета свого.