Півдня п’яного задуха,
А від моря — легкий бриз.
В тихій пристані Гурзуфа
Ти струнка, мов кипарис.
Угорі під небом синім
Сизу смугу провела
Вкрита лісом несходимим
І горбами скель Яйла.
Нижче, мов чудної птиці
Прямо в небі вільний лет, —
Над дахами в черепиці
Білий-білий мінарет.
Там ліворуч Одаляри —
Пара горда і сумна,
Наче вічності примари
Із морського встали дна.
Генуезької фортеці
Сплять руїни кам’яні.
Хвиля плеще і сміється,
І чекає нас в човні.
— Глянь, за нами випливають
Татарчата молоді,
То регочуть, то пірнають,
То хлюпочуться в воді.
Кинь тепер в морські глибини
На розвагу мідяків —
Враз пірнуть, і в мить єдину
Буде здобич між зубів.
Чи не краще я умію —
У незнаній глибині
Душ чужих нудьгу і мрію
Ловлять душі мовчазні!
Ти поглянула, і чари
Вітають усміхом ясним.
Засміялись Одаляри
Під промінням золотим.
І ніхто мене не слуха,
Тільки радісно мені
В тихій пристані Гурзуфа
В золоті серпневі дні.
Мов журбу і сни немилі,
Що в житті моїм були,
Десь навік одгородили
Гребні сивої Яйли.
| 
| 
