З гори вона збігла і гола лягла, —
Не знає, не знає, не знає чому —
Жагуче коліна сумні розняла
І сонце приймає, як мужа.

Такі хвилеводи, така ряботінь, —
Здається, здається, здається, от-от! —
Тінь — та й немає, самії сліди:
Риба дугою-стрілою з води...

Невже це було колись: банда... пожар...
Її зґвалтували і кинули в жар...
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.

О як вона вирвалась, кинулась в бір, —
І бігла, і бігла, і бігла, — о жах! —
Куди не погляне — оскалений звір,
І небо у чорних кривавих слідах...

Був мертвий і дикий і проклятий час,
Як десь вона впала вночі у траву.
Тепер вже не знаю ні націй ні рас:
Свободу людей своїм богом зову!

І буду боротись, і буду іти
В новії нерабські незнані світи.
Які ще раби ми, які ще раби!
Море, о море, ти полюби.

Та море хвилює, та море будує;
В нім стільки проклятих отих надбудов. —
Любов моя чиста, любов незагасна,
Невчасна, сучасна, прекрасна любов!