Между скал, под властью мглы,
Спят усталые орлы.
Ветер в пропасти уснул,
С моря слышен смутный гул.

Дорога довга. Чагарі, долини,

На небі палкому ніде ні хмари.

Ми їдемо, спочинку ні хвилини.

Коли зненацька чую: «Ось Байдари!»

Мов зачарований, стоїть Бахчисарай.

Шле місяць з неба промені злотисті,

Блищать, мов срібні, білі стіни в місті,

Спить ціле місто, мов заклятий край.

Палкого сонця промені ворожі

На кладовище сиплються, мов стріли,

На те каміння, що вкрива могили,

Де правовірні сплять, піддані божі.

Хоч не зруйнована – руїна ся будова,

З усіх кутків тут пустка вигляда.

Здається, тільки що промчалась тут біда,

Мов хуртовина грізная, раптова.

Цілу ніч до зорі я не спала,

Прислухалась, як море шуміло,

Як таємная хвиля зітхала –

І як серце моє стукотіло.

Досить невільная думка мовчала,

Мов пташка у клітці замкнута од світа,

Пісня по волі давно не літала,

Приборкана тугою, жалем прибита.

Південний краю! Як тепер далеко

Лежиш від мене ти! За горами крутими,

За долами розлогими, за морем,

Що вже тепер туманами густими...

Бескиди сиві, червонії скелі,

Дикі, непевні, нависли над нами.

Се, кажуть люди, злих духів оселі Чортові сходи;

Стали під хмари стінами.

Нічко дивна! Тобі я корюся.

Геть всі темнії думи сумні!

Не змагаюся вже, не борюся,

Потопаю в сріблястому сні.

Смутна оселя!.. В веселій країні,

В горах зелених, в розкішній долині

Місця веселого ти не знайшов,

Смутний співець! умирать в самотині...

В темний вечір сиджу я в хатині;

Буря грає на Чорному морі…

Гомін, стогін, квиління пташині,

Б’ється хвиля, як в лютому горі.

Море стелиться чорним важким оксамитом,
небо чорне і хмарне тяжіє вгорі,
тільки де-не-де, мов передсмертним
останнім привітом, промовляє зоря до зорі.

Там, за містом, понад шляхом битим,

По гарячім каменистім полі

Йде дівча татарськеє вродливе,

Молоденьке, ще гуля по волі.

В час гарячий полудневий

Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

Хвиля йде,
вал гуде —
білий, смілий, срібний, дрібний,
нападе...

Я поднимаюсь по белой дороге,
Пыльной, звенящей, крутой.
Не устают мои легкие ноги
Выситься над высотой.

Над Феодосией угас
Навеки этот день весенний,
И всюду удлиняет тени
Прелестный предвечерний час.

Узгір’я і сонце. Пустинність і тиша.
Жовтавими струями мечеться пил.
І далеч, од пилу ще блідша й жовтіша,
Безбарвне вливається у небосхил.

Граються,
Гойдаються
Сніжно-білі хвилі,
Млосно обіймаються...